ДЕРЖАВНА МОВНА ПОЛІТИКА: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ

Анотація

У статті розглянуто особливості вирішення на державному рівні проблем українсько-російського білінгвізму в сучасній Україні в умовах трансформації національних пріоритетів, що потребує соціолінгвістичних досліджень у часовому, просторовому й особистісному вимірах і обов’язкового контролю та реагування з боку держави, адже навіть незначна втрата державною мовою вже завойованих позицій у протистоянні з імперською (уже навіть ворожою) російською може призвести до такої ж втрати позицій у гібридній війні з Росією, зокрема в інформаційній сфері. Визначено, що критерії характеристики мовної ситуації – кількісні (передбачають загальну кількість мовців у певній ситуації, кількість носіїв кожної з мов, які функціонують у цій ситуації, кількість комунікативних сфер, де функціонує кожна з цих мов); якісні (вказують на характер кожної мови – компонента білінгвізму, структурно-генетичні зв’язки між ними, функціональну значущість цих компонентів); оцінні (вивчаються через оцінювання носіями певної мови та носіями інших мов її комунікативної значущості) – долучаються до чинників мовного вибору (яка мова є рідною, етнічною, мовою спілкування в сім’ї, у колективі, у регіоні, потреба оволодіння нею, престижність мови).

Зроблено висновок, що переважна більшість анкетованих / опитаних виявляють позитивне ставлення до української мови як державної та домінантної в Україні, з розумінням ставляться до її функціонування в публічній комунікації, медіапросторі та освіті, не мають труднощів у її використанні. Проте небезпеку для української мови становить усна сфера спілкування в умовах міста (крім західноукраїнського), а також збільшення частки тих, хто прогнозує офіційну двомовність, а не навпаки, як це було на початку 90-х і як це має бути в умовах розумної державної політики.