КОМУНІКАТИВНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ ЯК ЧИННИК ІНТЕГРАЦІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКУ СИСТЕМУ ГУМАНІСТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ
Ключові слова:
комунікативна толерантність, публічне управління, особистість, компетентність, ділове спілкуванняАнотація
У статті проаналізовано термін «комунікативна толерантність» через призму значущості цього явища не лише в індивідуальному вимірі як показника зовнішньої культури особистості, але й у соціальному – як оцінки діяльності публічних управлінців із погляду громадян. З’ясовано думки науковців з цього приводу та позиції міжнародного законодавства, що трактують комунікативну толерантність як гуманістичну цінність, яка характеризує європейське суспільство та потрібна українцям для інтеграції в нього, що становить мету сучасної України. Акцентовано, що комунікативна толерантність публічного службовця визначається у двох вимірах – як складова його фахової компетентності та як показник довіри громадян загалом до органів державної влади та місцевого самоврядування. Це відповідає бінарній специфіці розгляду явища загальної толерантності – на індивідуальному та міжнародному рівнях, де перший передбачає більшою мірою гуманістичну спрямованість, а другий – актуальне на сьогодні прагнення до мирного розвитку відносин у світі.
Як висновки визначено дихотомічні пари: толерантність як соціальна байдужість, невпевненість – толерантність як ознака світоглядної активності; толерантність як терпіння чи поблажливість – толерантність як активне утвердження прав людини, демократії; толерантність як терпіння соціальної несправедливості, покірне прийняття чужих переконань – толерантність як збереження власної індивідуальності та визнання переконань інших людей.
У визначенні рис публічного управлінця відзначено елементи комунікативної толерантності: фахові (спілкування з громадянами); морально-етичні (оцінюються громадянами); власне комунікативні (створення довірливої атмосфери спілкування); адміністративні (формують оцінку громадянами публічної служби загалом і державного органу зокрема). Серед таких рис як провідні визначено координаційну та конструктивну, що полягають у передбаченні й нівелюванні потенційних конфліктів, які можуть відбутися в суспільстві та громаді.
Посилання
Бабій М. Толерантність теоретичні та практичні засади. Українське релігієзнавство. – 1996. – № 4. – С. 13-23.
Синоруб М. Толерантність як соціально значуща цінність. Ціннісні орієнтири в сучасному світі: теоретичний аналіз та практичний досвід : збірник тез ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (13-14 травня 2021 р., м. Тернопіль). – Тернопіль : Вектор, 2021. – С. 107-110.
Скок А. Г. Комунікативна толерантність викладача вищого навчального закладу. Актуальні проблеми психології. Соціальна психологія. Організаційна психологія. Економічна психологія. – 2005. – № 15. – Т. 1. – С. 113-117.
Хожило І. І. Толерантність як складова професійної компетентності публічного службовця. Публічне адміністрування: теорія та практика. –2010. – Вип. 2 (4). – Режим доступу : http:// www.nbuv.gov.ua/e-journals/Patp/2010_2/index.html.
Тернопільська В. І. Толерантність як складова соціально-комунікативної культури особистості. Вісник Житомирського державного університету. – 2008. – Вип. 40. – С. 92-95.
Євдокімова О. О., Пономаренко Я. С. Комунікативна толерантність поліцейських у контексті вивчення їх емоційного інтелекту. Право і безпека. – 2019. – № 2 (73). – С. 101-108.
Шаюк О. Толерантність як сутнісна характеристика професійного спілкування. Психологія суспільства. – 2010. – № 2. – С. 169-177.
Бибик С. П., Сюта Г. М. Словник іншомовних слів: тлумачення, словотворення та слововживання. – Харків : Фоліо, 2006. – 623 с.
Декларація принципів толерантності. ООН, 28 сесія Генеральної конференції 25 жовтня – 16 листопада 1995 р. https://don.kyivcity.gov.ua/files/2014/2/10/Deklaracija-tolerantnosti.pdf
